Звичайний день

І тут вкотре хтось питає:

- А чому ви розмовляєте… ну… не так, як зазвичай говорять люди?

Тобто натякають на мову, лексику, структуру фраз. На "інший словник". У такі моменти виникає потреба: пояснити. Я перепитав:

- Що саме ви маєте на увазі?

 

І людина каже:

- Ну… просто термінологія об'ємніша. І відчуття, що слова якісь інші

 

Мить тиші. Я вже знаю цю ситуацію напам’ять. І кожного разу доводиться намацувати правильний тон: не вчителя, не "високої полиці", а рівного співрозмовника, бо люди бояться, що "інший словник" це про дистанцію. Про зверхність. Про холод. А я зазвичай шукаю, як сказати так, щоб це не лякало, а відкривало простір.

 

І сьогодні я просто сказав те, що лежало на поверхні:

- Я читаю книги, які мають тисячу сторінок і більше. Так просто сталося. І словник сам розширився

 

На перший погляд без філософії, без зайвих шарів. Лише факт. Але всередині завжди є розуміння: щоб мати іншу мову, то треба мати інший спосіб мислення. А щоб мати інший спосіб мислення - треба платити часом, тишею, сторінками, які ніхто ніколи не побачить. Інколи це робить навіть не трохи "не таким, як усі".

 

І людям це помітно.

 

Після короткої розмови ми повернулися до подальшого обговорення робочих ситуацій. Наче нічого й не сталося. Але, чесно кажучи, мене це завжди бентежить, бо коли ми питаємо когось про мову, то насправді помічаємо не слова цієї людини

 

Помічаємо спосіб бачити світ.